Привіт, я Кліфф Вайцман.

Я дислектик.

Діагноз поставили в 3 класі. Це був найкращий день у моєму житті.

До цього я лише прикидався, що читаю в початковій школі.

Я сидів із відкритою книжкою, вів пальцем під словами, щоб усі (батьки, учителі, друзі, брати й сестри) не думали, що я тупий чи ледачий.

Читальні кола були жахом.

Діти читали по черзі. З кожною дитиною моя черга наближалася.

У мене починали пітніти руки.

Я точно вираховував час. І перед самою моєю чергою…

Я ховався в туалеті.

Я завжди так робив.

Усі думали, що в мене проблеми з сечовим. Краще вже так, ніж коли вирішать, що я дурень.

Найболючіше було з татом. Він був моїм героєм.

Я мріяв бути таким, як він.

Його всі любили. Я ЙОГО любив. Я хотів, щоб він мною пишався.

«Кліфф, чому ти такий ледачий? Хіба ти не хочеш навчитися читати?»

«ХОЧУ! ТИ ХІБА НЕ БАЧИШ, ЯК Я НАМАГАЮСЬ?!» — крикнув я, обливаючись сльозами.

«Ні, не бачу. Я витрачаю по 2 години щодня, щоб навчити тебе читати. Купив усі програми. Перестань відволікатися й нарешті слухай.»

«Слухати?! Я завжди слухаю.»

«Ні. Не слухаєш. Тобі байдуже. Навіть сестра вже вміє читати, а їй тільки 6.»

«Бо ЦЕ Я ЇЇ НАВЧИВ! Я не хотів, щоб ВОНА через це проходила.

Я знаю всі правила. Кожне. Але коли намагаюся їх застосувати — нічого не працює.»

Я мріяв читати.

У дитинстві я хотів бути Президентом, Вченим та Попзіркою.

Я знав: щоб стати тим, ким хочу, треба навчитися читати.

Я всюди ходив із книжкою під пахвою й уявляв, як колись зможу її прочитати.

Найбільше я хотів прочитати Гаррі Поттера.

Після двадцятого разу, як бібліотекар будив мене, бо я засинав обличчям на третій сторінці, я здався.

На щастя, мій Тато ніколи не здавався щодо мене. Жодного разу.

Тато багато працював, коли ми були малі. Майже ніколи не вечеряв з нами.

Але він приходив додому раніше заради цього:

Він сідав на край ліжка. І, повільно й глибоко, читав мені Гаррі Поттера. Мої очі сяяли. Я це обожнював.

Якщо не встигав додому — записував читання Гаррі Поттера на касету. Я постійно засинав під його голос. Слухав і слухав.

А ще мені пощастило з Мамою (вона ж MamaBear). Вона дуже дбала й у всьому чудово розбиралася.

Одного разу, після сотого пошуку чи серед сотні книжок, вона натрапила на «дислексію». Подумала, що це може бути в мене. Я пройшов тестування. Точно, це воно. Ще й СДУГ.

Дізнавшись про дислексію, я полегшено зітхнув: «Нарешті! Я не поламаний, не дурний і Точно НЕ ЛЕДАЧИЙ!»

«Клас!» – подумав я. – «Тепер знаємо, що це, — тепер виправимо!»

Читання одного речення для мене — це стільки ж зусиль, скільки розв’язання складної задачі усно. 462/7=…

Після абзацу я геть виснажений (це як 10 прикладів підряд),

Після розділу? Це як 300 чотирицифрових задач поспіль у голові.

«Після розділу» не буває — навіть виклавшись до нуля, я або засну, або почну помилятись (не розуміючи). Це занадто важко.

Слухати — не так виснажує, як розшифровувати текст.

Тато знайшов справжню аудіокнижку «Гаррі Поттер і Філософський Камінь» у виконанні Джима Дейла. Купив її мені.

Я прослухав її 22 рази підряд.

Ті перші три сторінки, на яких я засинав у бібліотеці? Я знаю їх напам’ять — як і весь перший розділ. Уже 13 років.

Я не переставав слухати. Прослухав усю серію. Потім Нарнію, Володаря Перснів, Гру Престолів, Стовпи Землі, «Атлант розправив плечі».

Я ніколи не припиняв слухати.

Колись наче 20-тонний камінь не давав мені бути собою. Кожне речення тягнулося вічність. Тепер у мене крила.

Я постійно підвищував швидкість: з 1x до 1.25x, 1.5x, 2x, 2.5x. Додавав поступово — і все запам’ятовував.

Слухав дорогою до школи, чекаючи маму, щовечора перед сном, під час прибирання — навіть у туалеті.

Я став прослуховувати по 2 аудіокнижки на тиждень. 100 на рік. Так уже 12 років. Це легко й приносить мені найбільшу радість у дні.

Не на кожну книжку в школі є аудіоверсія. На літо задали «Марлі й я» — аудіокнижки не було. Мама читала її мені вечорами в ліжку.

Увесь час у школі я щодня ходив у спецклас.

Я багато експериментував. Почав використовувати технології — краще, ніж будь-який учитель з особливих потреб. Я сам вирішував свої труднощі з навчанням. Просив про допомогу й знаходив власні способи вчитися.

Я ще відвідував майже всі AP та Honors класи, мав середній бал 4.0+, сперечався з адміністрацією та вчителями, які думали, що дислексія — «міф». Про інструменти, якими користувався, розкажу далі.

А ще в мене були неймовірні вчителі, які щиро підтримували.

Завдяки праці (і тому, що я вмовив багатьох учителів дати мені виключення) я вступив у Браун. Проблема… Я не міг прочитати літню книжку — аудіоверсії не було.

Так само немає аудіокнижок для більшості підручників, матеріалів, PDF, емейлів чи сторінок Вікіпедії, які треба опрацьовувати.

Я сидів на ліжку поруч із мамою. Вона читала мені книжку для коледжу. Але працювала й не встигала читати всю.

За ніч до вильоту в Браун я дочитав лише 2/3 книжки.

Вибору не було — я зламав стару систему для озвучення й прогнав решту тексту через айфон, щоб послухати в літаку.

Спрацювало!

Я сам навчився програмувати (як я це зробив з дислексією, окремо напишу) й прокачав софт.

Наступні 4 роки в коледжі я вдосконалював цю систему. Замість мучитись над підручником — робив 15 швидких фото й слухав за сніданком чи їдучи на скейтборді.

Я прослуховував понад 100 сторінок завдань на тиждень у потягу чи автобусі на хакатони. Здавалося, я був єдиним у класі, хто читав усі тексти.

Зараз мільйони людей можуть учитись завдяки Speechify.

Пам'ятайте: головне — стати тим, кого не вистачало вам у дитинстві. Принаймні, для мене це так.

З любов’ю ❤

Кліфф Вайцман